Вірус

 Ти, наче вірус, нахабно залізла в мій бортовий

комп’ютер, і я завис. Завис у повітрі, наче
гірлянда, або сніжинка, наче струмінь цигаркового
диму, наче мертвий янгол, наче Святий дух.

Я багато разів пробував позбутися тебе, викинути
у смітник, наче посуд одноразового використання, ти ж
чомусь поверталася, просто в інших формах. Зрештою, я
звик до тебе, як звикають до маленького песика, до
улюбленої газети, до саме цієї марки пива, саме
до цього ландшафту, саме до цього світла, саме до
цього запаху, саме до цієї депресії, саме до до цих
звихнень.
Ти ж говорила банальні речі про те, що моїх гріхів
Вистачить для приходу нового Ісуса, для
всесвітнього потопу, для великої економічної
депресії чи інфляції.

Попри все це, я люблю слухати, як ти спиш, як грають
Сурми на замкових вежах, як шарудять обгортки таблеток,
Як біжать лісом незаконні імігранти, як падає
Листя, як тече вода у підземних руслах, як гупають об
Землю тіла замерзлих голубів, як відкупорюються пляшки
Дешевого вина, як проростають бруньки, як проходять пологи
В покинутих жінок, як
Стукають заржавілі серця зупинених годинників,
Як схлипує дитина під час грози, як рипить сніг, як скрипить
Перо на папері.
Найголовніше в цьому житті – прокинутися біля тебе
В ліжку і слухати, як
Ти спиш.

автор: Андрій Любка

Надя Ковалюк – Між нами точок доступу нема…

 

 Між нами точок доступу нема…

А час шматує серце на частини.
Що може бути гірше, ніж ота
проклЯта вада – звичка до людини?

Настане день і я повірю в те,
що ми занадто різні паралелі,
і щоб знайти ворота у Едем –
спочатку вчаться відчиняти двері.

В той день я все забуду і збагну,
що всі ми в цім житті – чиїсь мішені,
і зорями упАдуть на траву,
згораючи, дві долі безіменні.

Солений дощ моїх минулих літ
не капатиме спогадами в серце
і створений для тебе весь мій світ
твоїм ім’ям ніколи не назветься.

Я не зустріну більш таких людей,
в чиїх руках не жаль і догорати,
а ти уже не знатимеш ночей,
що гріють душу лагідністю м”яти.

І твОї скроні вкриє перший сніг
і ледь підправить вік твій і осанку,
і осінь покладЕ тобі до ніг
листОпади віршІв моїх на згадку.

Усе,що мало бути на вікИ
лиш гіркотою досвіду назветься,
і пережиті нами сторінкИ
я спопелю вогнем чужого серця.

І знову налаштується струна
на згублені колись акорди віри…
І тільки пам’ятатиме трава
ті дві зорі…що Якось догоріли…

автор: Надя Ковалюк

Алла Жабокрик – Давай торкатися будемо душами

 

давай торкатися один одного просто зараз у цій безодні
давай говорити різними мовами і розумітися на півслові
давай я буду тобою дихати тобою мріяти тобою бачити
давай рахувати спільні вибухи після промови усіх означень

серце твоє переповнене стукотом. голос твій переповнений силою
давай розчинятися разом із звуками наче вода із чорнилами
давай дивитися один на одного. один у одного. немов востаннє
давай ставати першоосновою для того що звалось колись коханням

ранки починаються і закінчуються перекочуються у схеми
світ зупиняється перед вічністю коли ти промовляєш до мене
наші життя уже перепліталися наші життя уже були подвійними
ще до часів утворення нації ще до того як почалися війни

очі твої заворожують спокоєм. десь пролітають забуті конверти
над нами перецвітають магнолії і опадають на плечі безсмертям
ти переходиш у мене тишею. наче повітрям в мені перестудженим.
давай торкатися будемо віршами. давай торкатися будемо душами.

автор: Алла Жабокрик

Живі – у домовині. Мертві – ні…

Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.

автор: Василь Стус

розігрій моє серце у микрохвильовці

розігрій моє серце у микрохвильовці,
і купи бубликів,завари чаю чи кави.
розгладь праскою усі нерівності,
які виникли позавчора між нами.

можеш дістати мій мозок із холодильника
таке враження,що ти інієм в ньому осів.
одного ранку не почувши будильника
я залишусь звуком серед твоїх снів.

нашу історію розкажуть на радіо,
знімуть окремий репортаж чи може кіно,
лиш моє серце занадто нагрілось вже
і насправді йому давно всеодно…

Крістік Хрустік

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Василь Симоненко

Флегматично зима тротуаром поскрипує

Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхає десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І в напруженій тиші нічній
Світ здається чарівною казкою,
Нерозгаданим плетивом мрій. 

Василь Симоненко

Холодно? Я вже пишу листи

Холодно? Я вже пишу листи.

Зігрієшся, читай їх чи пали.

Бо я тобі не в силах довести,

Якими б ми щасливими були.

Холодно? Я поруч, я жива.

Зігрієшся, тікай чи пригорни.

Я буду джерелом твого тепла,

Хай навіть ти і я не станем “ми”.

автор:  Юлія Алейнікова ©

Вип’ємо кави востаннє

Вип’ємо кави востаннє.
Дивися мені у очі.
У нас такі різні бажання…
Тепер ти мене не хочеш.

Боявся завжди обпектися,
А я полюбляю гаряче.
Добре, що ми розійшлися.
Бачиш, ніхто не плаче.

Пий свою каву без цукру,
Я буду пити солодку.
Дай на прощання руку.

Передчуваю свободу.

автор: Юлія Алейнікова

Чужа весна

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко,
І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,
А тому не затерти поплутані межі,
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті,
Може, мріяти будеш про радісну близькість,
Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогненних блисків.

Олена Теліга

Моя душа й по темнім трунку…

Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні — в теплі квітні,
Крізь біль розлук — у щастя стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

Олена Теліга

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст — зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних,

Любов — лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг

Олена Теліга

Кожним кроком себе катую…

Кожним кроком себе катую,
З кожним роком стаю мудріш.
І ніколи ніхто не чує,
Як зітхає мій кожний вірш…
Певно, впевнені, що – не варто,
Коли ватра в мені горить.
Так не хочеться жартувати –
Як не хочеться говорить!

автор: Анна Багряна

Розбита чарка

На весіллі бринять чарочки, –
Хай здорові живуть молодята!

Хай живуть, як в гніздечку пташки,
Хай кохаються, мов голуб’ята!

На весіллі хтось чарку розбив; –
Молода на посаді сумує,

Молодий смутно чоло схилив, –
Не журіться, то щастя віщує!

На весіллі музика гучна,
Тож-то шпарко та весело грає!

Ох, я знаю, комусь-то вона
Безталаннеє серденько крає!..

І розбилось від жалю свого
Серце смутне… Чи хто теє чує?

Чи не скаже хто часом того,
Що розбитеє серце віщує?

Леся Українка

Пророк

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою —
Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,
Уства мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, —
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

Ольжич Олег 

Таня Гелетюк – Хоч раз в житті

 

Хоч раз в житті ти відчував нестерпний біль,
Хоч раз в житті ти мертвий падав долі,
І куштував на смак бездонні чорні дні
І так шукав полону, щоб позбутись волі.
Ти так хотів побачити, зустріти,
Знайомі очі у потоці сірих гордих лиць,
Ти намагався встояти, зуміти…
Летівши вниз і падаючи ниць.
Ти не змінився…просто розколовся
На сотні автономних часточок,
Які хапалися за білі сонні хмари,
За ту ілюзію із білих ниточок…
І сипався додолу ніжний білий цвіт,
Який з душі вітри так голосно струсили,
І ти казав тоді собі:”Живи”
І пнувся вверх допоки вистачало сили.
Хоч раз в житті доводилось всміхатись,
Коли в душі зима снігами замела…
Хоч раз усі ми починали жити,
Коли на віях проявлялася сльоза…

Моя блакить. Тобі. Моя блакить.

моя блакить. тобі. моя блакить.
спада’ волосся із чола невтішно
ховаю очі, знаючи, що грішна
я всім кажу, що зовсім не болить
що сум в моїх зіницях лиш на мить

моя печаль. тобі. моя печаль
пуста ця постіль достобіса ранків
церковні дзвони б’ють безперестанку
шукають в мені сповідь, мов грааль
мій гріх в мені сидить. й мені не жаль.

моє життя. тобі. моє життя
мій голос вчора раптом обірвався
немов зв’язок чи шум електростанцій
немов проникла в люд моя журба
та відбирала голос, мов чума

моя душа. тобі. моя душа.
я й після тиші хочу тебе чути
мені б лишень життя це перебути
згорнути сум із зблідлого чола
і всім сказати, що я ще жива

\схрестивши пальці\

автор: Алла Жабокрик

Колись тобі привиділась ріка…

колись тобі привиділась ріка
страшного смутку. береги молочні
і ті, що на світлинах наймолодші
і ті, що не танцюють гопака,
і ті, що не танцюють взагалі
прости пости для тіла і для духу
колись тобі привиділась окруха
черствого хліба в Бога на столі

автор: Галина Крук