розігрій моє серце у микрохвильовці

розігрій моє серце у микрохвильовці,
і купи бубликів,завари чаю чи кави.
розгладь праскою усі нерівності,
які виникли позавчора між нами.

можеш дістати мій мозок із холодильника
таке враження,що ти інієм в ньому осів.
одного ранку не почувши будильника
я залишусь звуком серед твоїх снів.

нашу історію розкажуть на радіо,
знімуть окремий репортаж чи може кіно,
лиш моє серце занадто нагрілось вже
і насправді йому давно всеодно…

Крістік Хрустік

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Василь Симоненко

Холодно? Я вже пишу листи

Холодно? Я вже пишу листи.

Зігрієшся, читай їх чи пали.

Бо я тобі не в силах довести,

Якими б ми щасливими були.

Холодно? Я поруч, я жива.

Зігрієшся, тікай чи пригорни.

Я буду джерелом твого тепла,

Хай навіть ти і я не станем “ми”.

автор:  Юлія Алейнікова ©

Вип’ємо кави востаннє

Вип’ємо кави востаннє.
Дивися мені у очі.
У нас такі різні бажання…
Тепер ти мене не хочеш.

Боявся завжди обпектися,
А я полюбляю гаряче.
Добре, що ми розійшлися.
Бачиш, ніхто не плаче.

Пий свою каву без цукру,
Я буду пити солодку.
Дай на прощання руку.

Передчуваю свободу.

автор: Юлія Алейнікова

Чужа весна

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко,
І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,
А тому не затерти поплутані межі,
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті,
Може, мріяти будеш про радісну близькість,
Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогненних блисків.

Олена Теліга

Моя душа й по темнім трунку…

Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні — в теплі квітні,
Крізь біль розлук — у щастя стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

Олена Теліга

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст — зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних,

Любов — лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг

Олена Теліга

Кожним кроком себе катую…

Кожним кроком себе катую,
З кожним роком стаю мудріш.
І ніколи ніхто не чує,
Як зітхає мій кожний вірш…
Певно, впевнені, що – не варто,
Коли ватра в мені горить.
Так не хочеться жартувати –
Як не хочеться говорить!

автор: Анна Багряна

Розбита чарка

На весіллі бринять чарочки, –
Хай здорові живуть молодята!

Хай живуть, як в гніздечку пташки,
Хай кохаються, мов голуб’ята!

На весіллі хтось чарку розбив; –
Молода на посаді сумує,

Молодий смутно чоло схилив, –
Не журіться, то щастя віщує!

На весіллі музика гучна,
Тож-то шпарко та весело грає!

Ох, я знаю, комусь-то вона
Безталаннеє серденько крає!..

І розбилось від жалю свого
Серце смутне… Чи хто теє чує?

Чи не скаже хто часом того,
Що розбитеє серце віщує?

Леся Українка

Пророк

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою —
Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,
Уства мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, —
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

Ольжич Олег 

Моя блакить. Тобі. Моя блакить.

моя блакить. тобі. моя блакить.
спада’ волосся із чола невтішно
ховаю очі, знаючи, що грішна
я всім кажу, що зовсім не болить
що сум в моїх зіницях лиш на мить

моя печаль. тобі. моя печаль
пуста ця постіль достобіса ранків
церковні дзвони б’ють безперестанку
шукають в мені сповідь, мов грааль
мій гріх в мені сидить. й мені не жаль.

моє життя. тобі. моє життя
мій голос вчора раптом обірвався
немов зв’язок чи шум електростанцій
немов проникла в люд моя журба
та відбирала голос, мов чума

моя душа. тобі. моя душа.
я й після тиші хочу тебе чути
мені б лишень життя це перебути
згорнути сум із зблідлого чола
і всім сказати, що я ще жива

\схрестивши пальці\

автор: Алла Жабокрик

Колись тобі привиділась ріка…

колись тобі привиділась ріка
страшного смутку. береги молочні
і ті, що на світлинах наймолодші
і ті, що не танцюють гопака,
і ті, що не танцюють взагалі
прости пости для тіла і для духу
колись тобі привиділась окруха
черствого хліба в Бога на столі

автор: Галина Крук

і у цій безкінечній тисняві…

і у цій безкінечній тисняві короткозорості
подаруй мені Господи легкості і прозорості
так щоб контури тільки і більше причин для радості
так щоб зовсім ніколи мені не боятися сірості

вбережи мене Боже від заздрості і від злості
заплітай мені рими у вірші і сни у волосся
подаруй мені Боже жменьку своєї милості
так щоб все найчорніше разом з дощами змилося

так щоб я розливалася сміхом безмежно щирим
не боялася чорних котів і людей фальшивих
забувала образи всі що під шкіру в’їлися
так щоб кожного ранку світло в мені роїлося

а коли буде темно і тісно і перемішано
подаруй мені Господи щастя пізнати сильнішого
так щоб контури тільки і більше причин для радості
подаруй мені Господи щастя із ним до старості

автор: Таня-Марія Литвинюк

Шипшина в зиму дивиться печально

На шиї осені шипшинове намисто, А на майбутнім – шрами павутиння… Темнішає невиплакане небо, Перетліває намірів гординя… Червоним чорне грається. У пальці Бере разок доспілого вогню. Шипшина в зиму дивиться печально, А я її й роздягнену люблю.

Василь Кузан

Не відмовляйте тим, хто у біді

Всі ті, що нарікають: "Світ пустий", Гасіть, будь ласка, порожнечу в своїх душах. Є ті, хто до чужих нещасть німий, Але Земля сповна і небайдужих. Не замикайте людство на замок, Що хтось давно назвав стереотипом. Зробіть до ідеалу бодай крок, І все лихе провалиться зі скрипом. Не відмовляйте тим, хто у біді. Даруйте усмішку усім похмурим лицям. Свідомо снуйте погляди тверді, Черпайте щось безцінне у криницях. Навчіться мріяти й знешкоджуйте страхи. Не бійтеся невдач чи жартів неба. Любіть життя і, попри всі жахи, Малюйте світ, почніть з самого себе. © Надя Суха

Ви думаєте осінь? Ні, війна!

Ви думаєте осінь? Ні, війна! І це не птахи - в небі літаки... Тепер в нас п'ята в році є пора, Лиш тут не листя - до землі летять Зірки... В полях вже не колосяться жита - Там сплять солдати, градами "политі", - В моїй країні майже рік війна, А я чомусь застрягла в теплім літі. У тому червні, де тебе знайшла, Такого одинокого, з віршами. Нас познайомила болюча всім війна... Яка стала стіною поміж нами... ~~~~~~~~~~~~~~~~~ Ви думаєте осінь? Ні... війна... Тут кожен звук - це черги з автомата. Тепер в нас п'ята в році є пора - Де кожна хата жде свого солдата, Де кожен день - тяжка нестерпна біль... Та нова мить - це крок до перемоги! Тут кожне серце сповнене надій... Хоч на війну усі ведуть дороги... ~~~~~~~~~~~~~ © Наташа Качмар

*****

Надворі ліс у жовтому халаті Комусь киває сумно здалека, А ти сидиш одна в убогій хаті, І ллється пісня тиха, мов ріка. Ти кличеш сина піснею додому З немилих і чужих тобі країв, Щоб розігнав він смуток твій і втому І сиву старість ласкою зігрів. І осінь щедро грається листами, Встеля йому доріжку на поріг, А він один відсіль далеко, мамо, Іде в життя, шукаючи доріг.

Василь Симоненко

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.
© Ліна Костенко