Матусі...

 

Сучасна поезія

 

українська поезія

 

українська поезія

 

Живі – у домовині. Мертві – ні…

Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.

автор: Василь Стус

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Василь Симоненко

Флегматично зима тротуаром поскрипує

Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхає десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І в напруженій тиші нічній
Світ здається чарівною казкою,
Нерозгаданим плетивом мрій. 

Василь Симоненко

Холодно? Я вже пишу листи

Холодно? Я вже пишу листи.

Зігрієшся, читай їх чи пали.

Бо я тобі не в силах довести,

Якими б ми щасливими були.

Холодно? Я поруч, я жива.

Зігрієшся, тікай чи пригорни.

Я буду джерелом твого тепла,

Хай навіть ти і я не станем “ми”.

автор:  Юлія Алейнікова ©

Вип’ємо кави востаннє

Вип’ємо кави востаннє.
Дивися мені у очі.
У нас такі різні бажання…
Тепер ти мене не хочеш.

Боявся завжди обпектися,
А я полюбляю гаряче.
Добре, що ми розійшлися.
Бачиш, ніхто не плаче.

Пий свою каву без цукру,
Я буду пити солодку.
Дай на прощання руку.

Передчуваю свободу.

автор: Юлія Алейнікова

Чужа весна

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко,
І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,
А тому не затерти поплутані межі,
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті,
Може, мріяти будеш про радісну близькість,
Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогненних блисків.

Олена Теліга

Моя душа й по темнім трунку…

Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні — в теплі квітні,
Крізь біль розлук — у щастя стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

Олена Теліга

Моя блакить. Тобі. Моя блакить.

моя блакить. тобі. моя блакить.
спада’ волосся із чола невтішно
ховаю очі, знаючи, що грішна
я всім кажу, що зовсім не болить
що сум в моїх зіницях лиш на мить

моя печаль. тобі. моя печаль
пуста ця постіль достобіса ранків
церковні дзвони б’ють безперестанку
шукають в мені сповідь, мов грааль
мій гріх в мені сидить. й мені не жаль.

моє життя. тобі. моє життя
мій голос вчора раптом обірвався
немов зв’язок чи шум електростанцій
немов проникла в люд моя журба
та відбирала голос, мов чума

моя душа. тобі. моя душа.
я й після тиші хочу тебе чути
мені б лишень життя це перебути
згорнути сум із зблідлого чола
і всім сказати, що я ще жива

\схрестивши пальці\

автор: Алла Жабокрик

Легенда про Україну

Коли це все було – ніхто не знає, Але легенда так розповідає: Надумав Бог про всіх подбати, Талантами людей обдарувати. Французам дав красу та елегантність, А німцям – дисципліну та педантність. Любов до моря дарував англійцям, Росії – владність, А голландцям – квіти. Ну, як таким дарункам не радіти! Підвівся Бог зі свого трону, Вдоволено поправив він корону. І тут побачив дівчину в куточку, Одягнену у вишиту сорочку. - Чом плачеш ти?Як звуть тебе, дитино? Вона відповіла: - Я – Україна. А плачу, Боже, бо не бачу меж Від пролитої крові і пожеж. Чому, скажи мені, така зла доля? В своїй землі немає правди й волі! - Так от яка історія твоя! Та тільки всі роздав таланти я –Скоріше треба було підійти… -І тут дівчина вже хотіла йти, Та Бог підняв правицю, зупинив. І з дівчиною знов заговорив: - Неоціненний скарб один я маю, Уславить він тебе у світі, знаю. Бери його та бережи. Це – пісня. –Взяла дарунок, до грудей притисла І понесла ту пісню по межі: «Нам, Боже, Україну, збережи!».

Світ заснований на любові

Світ заснований на любові, На красі, що навколо нас. Ще на усмішці й добрім слові… І цього не міняє час. Так було, є і вічно буде, Доки є чарівний наш світ. Доки в ньому живуть ще люди, Землю красить вишневий цвіт. Бо любов — це найбільше диво, Прибавляє людині сил. Й лине в небо вона щасливо, Хоч не має, як пташка, крил… Хоч без крил, та усе ж літає, У небесну ясну блакить. І душа молода співає, Й щастям сяє, летить, летить… Без любові — немає дива, Без любові нема пісень. Тільки з нею душа щаслива І як казка життя щодень.

Шипшина в зиму дивиться печально

На шиї осені шипшинове намисто, А на майбутнім – шрами павутиння… Темнішає невиплакане небо, Перетліває намірів гординя… Червоним чорне грається. У пальці Бере разок доспілого вогню. Шипшина в зиму дивиться печально, А я її й роздягнену люблю.

Василь Кузан

Не відмовляйте тим, хто у біді

Всі ті, що нарікають: "Світ пустий", Гасіть, будь ласка, порожнечу в своїх душах. Є ті, хто до чужих нещасть німий, Але Земля сповна і небайдужих. Не замикайте людство на замок, Що хтось давно назвав стереотипом. Зробіть до ідеалу бодай крок, І все лихе провалиться зі скрипом. Не відмовляйте тим, хто у біді. Даруйте усмішку усім похмурим лицям. Свідомо снуйте погляди тверді, Черпайте щось безцінне у криницях. Навчіться мріяти й знешкоджуйте страхи. Не бійтеся невдач чи жартів неба. Любіть життя і, попри всі жахи, Малюйте світ, почніть з самого себе. © Надя Суха

Ви думаєте осінь? Ні, війна!

Ви думаєте осінь? Ні, війна! І це не птахи - в небі літаки... Тепер в нас п'ята в році є пора, Лиш тут не листя - до землі летять Зірки... В полях вже не колосяться жита - Там сплять солдати, градами "политі", - В моїй країні майже рік війна, А я чомусь застрягла в теплім літі. У тому червні, де тебе знайшла, Такого одинокого, з віршами. Нас познайомила болюча всім війна... Яка стала стіною поміж нами... ~~~~~~~~~~~~~~~~~ Ви думаєте осінь? Ні... війна... Тут кожен звук - це черги з автомата. Тепер в нас п'ята в році є пора - Де кожна хата жде свого солдата, Де кожен день - тяжка нестерпна біль... Та нова мить - це крок до перемоги! Тут кожне серце сповнене надій... Хоч на війну усі ведуть дороги... ~~~~~~~~~~~~~ © Наташа Качмар

*****

Надворі ліс у жовтому халаті Комусь киває сумно здалека, А ти сидиш одна в убогій хаті, І ллється пісня тиха, мов ріка. Ти кличеш сина піснею додому З немилих і чужих тобі країв, Щоб розігнав він смуток твій і втому І сиву старість ласкою зігрів. І осінь щедро грається листами, Встеля йому доріжку на поріг, А він один відсіль далеко, мамо, Іде в життя, шукаючи доріг.

Василь Симоненко

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.
© Ліна Костенко